Проповідь на другу неділю Великого посту
В сьогоднішньому Євангелії ми почули, як четверо людей принесли хворого до Ісуса Христа. Не сказано, хто були ці четверо: родина чи добрі люди, котрі бажали допомогти розслабленому. Він не міг ходити, напевно, терпів якісь тяжкі болі, потребував інших, щоб допомогли йому перенестися з місця на місце. Мабуть, він бажав бути здоровим, можливо, відвідав не одного лікаря, побував у різних місцях, щоб вилікуватися, але його зусилля та поміч рідних не приносили бажаного результату. Коли він появився несподівано перед Ісусом, той, побачивши «їхню віру», здається, не тільки віру тих, хто ніс його, але також віру принесеного, звернувся до хворого словами: «Сину, відпускаються тобі твої гріхи». Ісус Христос бачить глибшу проблему цієї хвороби, а саме – гріхи душі, котрі знищили здоров’я тіла. І хоч для Спасителя було однаково сказати: «встань... і ходи», чи «відпускаються тобі гріхи», але важнішим для Спасителя є оздоровити душу аніж тіло, тому потрібно було почути хворому та присутнім, що його гріхи відпущені. Бо, хіба ж це радість, пишатися добрим здоров’ям тіла, а носити в ньому поранену гріхами хвору душу?! Людина не має такої влади над тілом і душею, яку має Господь Бог. Люди, звичайно, звертають більшу увагу на зовнішній вигляд, турбуються більше про здоров’я тіла, а Богові, насамперед, йдеться про нашу душу, про її щастя дочасне і вічне. Ісус Христос бажає, щоб людина мала здорову і душу і тіло. Він уболіває над людською недугою, не робить хворому закидів за його гріхи, а називає його «сином» ще перед тим, як відпустив йому гріхи. Це вияв Божої любові до нас грішників.
Книжники вважали сказані Ісусом слова про відпущення гріхів – богохульством, хоч правильно розуміли, що один Бог має право відпустити гріхи, але прийняти Ісуса Христа за Бога не бажали. Вони, «знавці» Святого Писання, не вміли прийняти Бога у його простоті, любові та милосерді до кожної людини, котрий пропонує й навчає любити, навіть наших ворогів. Звернімо увагу, що людина, котра знаходилася у дуже складному становищі – нерухомому стані, почула від Бога перші слова не для оздоровлення тіла, а потребу бути очищеною від гріха. Бо коли, навіть людина має все: багатство, високе становище у суспільстві, розкоші і всілякі матеріальні блага, – але забракне їй здоров’я, то тоді вона згідна віддати все своє майно, лишень би повернути здоров’я назад. А що скажемо про гріхи, котрі обтяжують душу, або вистачає одного тяжкого гріха, щоб паралізувати душу та засудити її на вічні муки?! Хто мудрий, той добре розуміє, що мати чисту душу та чисте серце, означає бути багатшим, ніж мати всі скарби світу з душею, ураженою тяжким гріхом. Чому? Тому, що багатства не спасають від вічного засудження на терпіння і не приносять радості для грішної душі.
Дорогі брати і сестри! Час Великого Посту є тим, що закликає нас до покаяння, тобто, навернення до Бога, через добру, сердечну, щиру Сповідь. Потрібно перепрошувати Бога за гріхи найчастіше, очищувати свою душу, стаючи перед Богом як грішники, котрі бажають через покаяння прийняти очищення душі від гріховної недуги. Не можемо вважати себе праведниками, котрі не потребують покаяння.
Одна історія розповідає про злочинця, засудженого на смерть. До тієї важливої хвилини приготовляв його священик. Перед повішанням священик висповідав і дав йому відпущення гріхів. Засуджений розплакався і сказав такі слова: «Не плачу над своєю недолею. Я не плакав ніколи у житті, навіть, коли померла моя мати, ані, коли мене зловила поліція, ані, коли прочитано мені вирок смерті. Тепер плачу по тій причині, що Господь мені усе простив». Ці слова так глибоко зворушили багатьох присутніх, що їм сльози котилися з очей.
Дорогі браття і сестри! Усі ми потребуємо прощення гріхів. А прощення ми можемо отримати тільки через визнання наших гріхів перед Богом, через щире каяття за них, тобто через Святу Сповідь. Святі Отці називають Святу Сповідь «другим хрещенням», або «дошкою для порятунку під час корабельної аварії». Завдяки хрещенню, ми наче потрапляємо на корабель, на якому пливемо до пристані спасіння. Якщо тяжко грішимо, корабель розбивається. І тоді можемо врятуватися лише коли тримаємося за дошку з розбитого корабля, а цією дошкою і є якраз Свята Тайна Покаяння, або Свята Сповідь.
Наше земне життя є, немов би, тим кораблем, який пливе по розбурханих хвилях цього світу. Не один раз на шляху цього корабля трапляються урагани, буревії, які сильно штовхають його, а можливо, і вдаряються об великі скелі, тоді тріщать основи цього корабля, і, здається, що всі води цього світу поглинуть його. І саме тоді треба згадати про цей уламок з розбитого корабля, про Сповідь, яка обов’язково знайдеться на нашому шляху, тільки вчасно треба її впіймати і не випускати зі своїх рук. Це і буде нашим рятунком, нашим ліком для душі і для тіла, а Милосердний Господь хай допоможе нам у цьому. Амінь.
|
