Притча про милосердного самарянина, яку ми сьогодні чули в Євангельському читанні, була сказана Господом на пояснення одному законнику, який не розумів, що йому слід робити, щоб успадкувати вічне життя. На закінчення притчі Господь дав йому настанову: «Йди і ти роби так само». Ця настанова в особі законника звернена до всього християнського світу і до кожного християнина зокрема. Питання про зміст життя, про спасіння, про вічне життя і зараз непокоїть багатьох. Гранично ясну відповідь на це питання, яке хвилює людину, дав Ісус Христос. Він однаково ставився до всіх, хто дорожить своїм спасінням, для кого питання про вічне життя не є лише пустою цікавістю.

Милосердний самарянин являє нам зразок, який ми, за велінням Божим, повинні наслідувати. Що ж він зробив такого особливого, надзвичайного, що Сам Господь поставив його за приклад людинолюбства? Та нічого особливого. Він зробив тільки те, що підказували йому серце і совість, зробив просто і природно, за одним порухом співчуття. Просто і природно це виходить лише у тих, хто мас добре серце і чисту совість.

Самарянин їхав шляхом, що вів з Єрихона до Єрусалиму, і випадково наштовхнувся на видовище, досить звичайне на той час на цій глухій і пустельній дорозі. При дорозі лежав невідомий чоловік, пограбований розбійниками і побитий мало не до смерті. Самарянин піддався порухові серця, ні хвилини не вагався, як йому чинити. Підійшов до нещасного, він перев’язав його рани, потім обережно посадив на свого осла і привіз до найближчого готелю. Самарянин попросив доглянути нещасного, а наступного дня, збираючись у подальшу дорогу, дав господареві готелю гроші з тим, щоб той потурбувався про хворого незнайомця. «Якщо ж цих грошей виявиться замало, і ти витратиш більше, – додав самарянин, – то я на зворотному шляху доплачу тобі». Ось є весь простий, нехитрий подвиг, який здійснив співчутливий самарянин. А водночас яка чиста, небесна краса бачиться у цій притчі. У душі підіймається мимовільна і глибока симпатія до цього доброго чоловіка. Він, очевидно, і не гадав, що робить щось велике, а у простоті серця робив те, що вважав звичайним обов’язком совісті.

Справедливо сказав учитель Церкви ІІІ-го століття Тертуліан, що душа людини за природою християнка. Самарянин, не знаючи Євангелія, знайшов його і дослухався до нього в тайниках свого серця. Йдучи за природним покликом серця, він виконав найвеличнішу заповідь, основний закон усього християнства, який виражається одним словом: Любов. Самарянин зовсім не знав того нещасного чоловіка, якого зустрів на дорозі, і, зрозуміло, ніщо не заважало йому залишити того без будь-якої уваги і байдуже проминути людину, як це зробили перед ним юдейський священик і левіт, як робить багато хто в сучасному світі. У такому разі він зберіг би час і гроші та уникнув багатьох клопотів і турбот. Але він не зробив так, а поспішив допомогти страждальцю. Це піднесене почуття любові до чоловіка незнайомого й чужого, вільне від будь-яких корисливих міркувань і рівне самопожертві, – ось у чому чарівна краса і велич його подвигу. Саме в цьому й полягав істинний дух християнської любові.

Любов до ближніх навертає і до нас любов Божу, а без неї немає доступу в Царство Боже. Сама тільки віра без любові не врятує людину. Без любові віра мертва і, як пустий звук, пропадає безслідно. Суха, черства душа не здатна до співчуття ближнім, не знайде співчуття і до себе на суді Божому. Її чекає там одна невблаганна суворість Божа. За словом апостола Якова: «Немилосердний суд тому, хто не творить милостині». Амінь.

Слава Ісусу Христу!