Меню сайту
Категорії розділу
Запитуємо священика [4]
Релігійний календар [50]
Наш обряд [6]
Тут ви зможете знайти пояснення нашого обряду.
Історії з життя [9]
Молитви та повчання [19]
В цій категорії ви зможете знайти молитви, які Вас зацікавлять, щоб використовувати їх у своєму житті.
Різне [9]
Вражена блискавкою [8]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 731
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Форма входу
Головна » Статті » Історії з життя

Велика постать о. Миколи Сивика
З великої поваги до отця Миколи Сивика
і з нагоди його 90-річчя



Довге життя о. Миколи Сивика сповнене невтомної праці: він є прикладом людини у якої справді можна навчитися як працювати, як молитися, як любити церкву та народ, як виховувати людей, боротися та протистояти злу, як робити серйозні речі мовби жартома, як усміхатися до ворога. Аналізуючи його довгий життєвий шлях можна навчитися як потрібно жити на землі. Адже душевну гармонію та спокій який є запорукою майбутнього забезпечує нам віра у Бога. До неї потрібно дозрівати цілим серцем, збуджувати її кожного дня.

Народився отець Микола 7 грудня 1920 року в м. Жидачеві в селянській родині. Мама Анна померла в 33-річному віці, коли синочкові виповнилося лише 7 тижнів. Окрім нього залишилося ще троє малих дітей. Потім з’явилася друга мама. Діти не мали підстав нарікати на неї. Любив її і Миколка, бо зрештою рідної матері не пам’ятав. Закінчив сім класів у жидачівській школі. Четвертокласником вже прислуговував у церкві. Деканом тоді був о. Михайло Раковський, а катехитом о. Михайло Хавлюк. Перш ніж іти до школи хлопчина ішов на Службу Божу. Прислуговував, як правило о. Хавлюку, котрий був дуже задоволений ним. Інколи священик давав Миколці 10 грошів, за які той купляв дві булочки. Після закінчення школи Микола допомагав батькам у господарстві.

За німецької окупації три роки навчався в Стрийській торгівельній школі. Церкву Микола не забував, відвідуючи богослужіння у рідному Жидачеві та у Стрию. В 1946 році  з забороною УГКЦ перестав ходити до храму разом із шістдесятьма родинами з Жидачева, які не прийняли російського православ’я. Організував таємні зустрічі у дитячому садочку. Сюди ж приходили чотири сестри-монахині. Вони пам’ятаючи, що перед війною Микола Сивик був старшим братом у церкві, почали схиляти його до думки стати священиком. Незважаючи на велику загрозу потрапити під ковпак безбожницької влади яка почала переслідування греко-католиків, до Жидачева почали приїзжати підпільні священики: спочатку о. Мар’ян Шабан з Гошова а пізніше отці Тарас Бобкович, Ілля Мисак. Люди боялися, бо були випадки коли за релігійні переконання «брали на список» і вивозили до Сибіру. Така участь спіткала і сестер-монахинь. Гадаєте цей випадок зупинив о. Сивика? Деякий час щоправда він вичекав але потім знову взявся дякувати, допомагати священикам. Чимало доріг довелося пройти разом з о. Антоном Бучацьким, котрий після повернення з Сибіру продовжив свою нелегку священичу місію в підпіллі. Виїжджали до Болехова, Долини на Перемишлянщину. Чим раз все більше людей запрошували їх до себе.

Навідувався до Сивиків і єпископ Йосафат Федорик, котрий доводився дружині о. Миколи вуйком. У їхній хаті відправляв Службу Божу, сповідав. Якось владика Йосафат каже: «Миколо, ти можеш бути священиком бо є здібний, але напевно боїшся або соромишся». «Та вже застарий», – відповідає той. «Ні це не причина», – напосідає владика, «обов’язково вчися». І давав книжки, питав знання катехизму, пояснював чимало незрозумілих речей. Із часом у здібного учня визріло бажання висвячуватися. А настав цей хвилюючий і радісний момент у жовтні 1970 року. Тоді єпископ Федорик в с. Вільхівці  рукоположив на священників Миколу Сивика, Любомира Матуру, Макарія Флячка, Августина Дзюрбана. Після цього роботи стало ще більше. Значно пізніше о. Микола Сивик почав записувати села де побував. Набралося дев’яносто три, а коли пригадав, що невписав ще декілька той перестав вести облік. Отож точне число достеменно невідоме, але є у цьому списку такі населені пункти про які в пам’яті відклалися особливі спогади. Ось наприклад с. Гериня біля Гошова. Там розповідає священик, – мене ледь не арештували після водосвяття напередодні Йордану. Пам’ятаю, що прийшло дуже багато людей до сповіді. Серед них і партійні, але спочатку я не знав про це. Сповідаю годину-другу, бачу що запізнююсь на автобус кажу люди добрі мені треба на роботу встигнути, але тут підступає один чоловік і каже отче Ви думаєте, якщо я бригадир і партійний то не маю права висповідатись? Що хочете те й робіть, але без сповіді не залишуся». Почувши таке ледь не онімів, але через хвилю промовив до себе нехай діється Божа воля. Закінчивши сповідати виходжу на подвір’я а люди шепочуть мені за ворітьми: «Засада…». Але підходить один чоловік і каже: «Ходіть зі мною». Не знаючи його, змушений був довіритись. Випровадив він мене через город до своєї хати і говорить: «Не бійтесь до мене не прийдуть там є наші хлопці котрі триматимуть язик за зубами». Я перелякався не на жарт але дякувати Богу все обійшлося.

Був і такий випадок коли хлопець котрий прислуговував о. Миколі бажаючи отримати квартиру повідомив у відповідні органи про те що в його хаті збирається до сорока осіб на Служби Божі. Розповів які маскувальні заходи вживаються. Наступного дня отця викликали до КДБ але отець все заперечував. Поки «вищі чини» радилися, «молодші» випробовували на священникові силу своїх кулаків. Потім відпустили наказавши прийти наступного дня. Під час нічної зміни (тоді отець Сивик працював черговим електриком на целюлозно-картонному комбінаті) до нього підійшла жінка і повідомила що в того хлопця що продав священика потьмарився розум і його забрали до психлікарні. Коли ж він повернувся з психлікарні то прийшов просити пробачення до свого духовного наставника і зрозуміло що отець Микола йому все пробачив. Після цього випадку він повис на волоску у КДБ. Проте треба було їхати сповідати, вінчати, христити, правити Служби Божі. І він це робив, незважаючи на небезпеку до виходу церкви з підпілля.

У 70-их роках о. Сивик перебуваючи в Стрию познайомився з матір’ю Блаженнішого Мирослава-Івана кардинала Любачівського, став її сповідником. Про цю жінку він згадує з теплою усмішкою на устах. Я одразу ж полюбив її, бо вона називалась так як і моя мама – Анна. Коли я їй розповів, що ще семитижневим залишився сиротою, то вона обняла мене, поцілувала тай каже: «Відтепер ти будеш моїм сином, бо мій син далеко-далеко».  Це дійсно була побожна людина і простенька як свічечка. Пам’ять мала чудову до останніх днів. Померла у віці 92 роки. Провести покійну в останню путь окрім мене з священників більше ніхто не прийшов. Працівники КДБ фотографували присутніх. Я не став ховатися, лише просив заступництва у Всевишнього. По дорозі приєдналися ще два священики в цивільному. На цвинтарі люди просили мене покинути процесію боячись що мене можуть арештувати. Але я відмовився наголосивши, що це моя мати і похоронити її я повинен як належить. Тепер оглядаючись назад, можу ствердити що навіть у найприкріші часи переслідувань тим людям які зверталися до мене по духовну опіку і мені, і іншим священикам допомагала вистояти віра, говорить отець емерит Микола Сивик.

У 1990 році о. Микола Сивик був скерований у с. Любша поблизу Жидачева в храм Симеона Стовпника. Запросили його місцеві жителі, бо добре знали його ще з часів підпілля. Там він на душпастирській ниві багато приложився, доклав зусиль для духовного розвитку своєї парафії. Його було призначено також деканом Журавенським. Також він став митрофорним  протоієреєм, зауважте що це був найстарший декан у Львівській архиєпархії. Щось тай значить такий факт. Багато було зроблено у церкві і навколо церкви. Куплено новий кивот, перекрито церкву бляхою, поштукатурено ззовні церкву. Він все вкладав в церкву. Вів майже аскетичний спосіб життя. Навіть деколи пішки ходив на свою парафію. У нього в помешканні було тільки найнеобхідніше: стіл, крісло, ліжко, шафа. Ця людина була і є дуже простою. Він вміє дуже гарно і влучно пожартувати. Він був і є прикладом для всіх як потрібно жити на землі. Справжньою втіхою для отця були хлопці яких він виховав на священників. Почавши ними опікуватися в 4-5 класі поставив на шлях істинний привертав до Бога, коли ж настав час складати іспити то поїхав з ними до Івано-Франківська щоб підтримати. Один з тих хлопців в даний час є ректором Івано-Франківської Духовної Семінарії прот. Олександр Левицький.

В Любші о. Микола Сивик провадив свою душпастирську діяльність у Божому винограднику до 2005 року, а потім у віці 85 років пішов на пенсію. Зараз уже 5 років він на пенсії. Живе в Жидачеві з дочкою та зятем. Молиться за мирян, за Україну. Життя складне повне боротьби, страждань, але також перемог і злетів і нині він не хоче багато про що говорити, лише віджартовується. Але ділиться радістю, що зять священик, що два внуки на тій самій дорозі, що виховав багатьох таких хто служить Богові та працює для народу. Він лише жив та довіряв Богові. Свій сьогоднішній день і до нині з довір’ям дивиться в майбутнє. Прикладом для нього є сам Христос. Він працює, бо Ісус працював, він молиться, бо сам Христос уклав в уста апостолів молитву «Отче Наш». Він щирий та простий, люблячий і вимогливий, незламний і постійний, і так день за днем. Дякуємо таким людям котрі є для нас, мирян, семінаристів і духовенства зразком прикладом і опорою! Для Церкви це є великий скарб.

З днем народження Вас, отче Миколо! І многая і благая літ!
Слава Ісусу Христу!


Aвтор  Кулак Володимир
 м. Тернопіль
уродженець парафії с.Любша
Категорія: Історії з життя | Додав: Адміністратор (15.12.2010)
Переглядів: 915 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук
Наші партнери
  • Архієпархіальне Управління
  • Парафія Кирила і Методія
  • Радіо "Дзвони"
  • RISU


  • Система Orphus

    Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
    Copyright Roman Boyarskyy © 2020 Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz