Дві тисячі тяжкою працею зароблених доларів планує витратити баба Ганна на кам'яний пам'ятник своєму покійному чоловікові. А тим часом, десь зовсім поруч, ці гроші можуть врятувати дитяче життя.

Бабці Ганні не дивно - вона давно вже звикла, що має бути так, як в людей. Щонайменше - не гірше, а бажано - краще, щоби вони, ці люди, дивилися й дивувалися: «бач, як вона шанує свого покійного чоловіка!».

Нарада з побудови надгробку тривала декілька годин в сільській саманній хаті на Тернопільщині . В ній взяли участь діти, зять, внуки та інша родина. Обговорювали, який пам'ятник поставити покійному дідусеві та чоловікові. Ключова фраза - «що люди скажуть, адже вже рік від дня смерті минув». Нарада закінчилася тим, що баба Ганна дістала із своєї заначки вузлик з доларами, які для неї щороку вимінювали в райцентрі внуки після літньо-осінніх продаж яблук, зерна, овочів та фруктів. Рік за роком складали вони з дідом ці заощадження, аби бути похованими «по-людськи». Тепер баба передала їх внукові, аби він поїхав десь аж у Житомир й купив довгожданний надгробок. Весь день перед тим бабуся ходила з внуком по цвинтарі й забраковувала зустрічні надгробки, аж поки не натрапила на такий, який їй більш-менш підійшов.

Я не знаю, хто прищепив нам уявлення про «людське» поховання. Але знаю, що воно означає. «По-людськи» - це коли рідні плачуть так, що про це можна говорити ще кілька днів після похорону. Це коли священик відправляє не менше години парастас і ще так само - похорон, а «казання» каже так, що всі плачуть. Це коли «на Євангеліє» кладуть не по гривні чи дві, а щонайменше по двадцять, а сусідка, яка приїхала з Італії, - в євро. «По-людськи» - це дорога домовина і одяг для небіжчика. І, звичайно, пишні поминки, «щоби люди не казали»... Не секрет, що весь цей антураж інколи підігрівають самі панотці, які при церквах облаштовують «ритуальні послуги», так би мовити, all inclusive. 

Вже згодом у цю категорію потрапляє надгробок. Він має бути кращим, ніж в сусідів. Дорожчим. Пишнішим. Фотографія має бути більшою і виразнішою. Основа - не якийсь там бетон, а граніт чи мармур. І що б там Церква не вчила про шкідливість пластикових квітів для довкілля, ці квіти таки мають бути. Не небіжчику вони потрібні. Людям!

А тим часом щодня в соцмережах, в оголошеннях публікують розпачливі благання про допомогу. Тих дві тисячі доларів можуть врятувати життя дитини і вже точно не допоможуть душі небіжчика. 

Друзі, в нас усіх є батьки, діусі, бабці, родина. Десь та й виникає ситуація, яка описана тут. Допоможімо нашим рідним і знайомим зрозуміти, що кам'яний надгробок, найбільший і найдорожчий, допоможе душі менше, ніж одне «Богородице Діво». Що душі наших рідних отримають реальну полегшу від нашого справжнього милосердя та молитви. Що на могилі досить поставити простий хрест і табличку, а решта коштів краще потратити на тих потребуючих, які згодом все життя молитимуться за нашу родину - живу і померлу. Що більшість святих, до яких ми молимося, після смерті (часто мученицької) не мали не лише надгробка, а й хреста, а тіла багатьох були пошматовані та вкинуті в братські могили. 

Що найприкріше - є не так багато священиків, які готові про це говорити з людьми відверто. Гірше, коли такі ситуації прямо сприяють похоронному бізнесу пароха.

А ми - ми ж можемо роздрукувати фотографію хворої на рак дитинки, показати нашим рідним і пояснити, що врятувавши це юне життя, ми збудуємо найкращий надгробок для нашого родича. І душа його справді знайде покій у Бозі. 

Блог Володимира Хіцяка, РІСУ