Шлях до Бога - Історії з життя -  - Каталог цікавого!

Перечитуючи книжку Гіберта Мюлена «Нове життя з Богом», я звернула увагу на думку, що висловлює автор про нас сьогоднішніх християн. Він приходить до висновку, що в теперішньому часі практикуючих християн можна умовно поділити на дві групи: перші – це ті, що мають живий зв’язок з Ісусом Христом, але ніколи про це не розповідають, не свідчать словом, ніяковіють, коли говорять про свою віру, відчувають фальшивий страх бути осудженими з приводу віри; другі – це християни, що опираються на певну християнську традицію, але їх віру ослаблює нехристиянське оточення, вони виконують «недільний обов’язок», але їх присутність на богослужіннях немає майже нічого спільного з їхнім щоденним життям.

Але була ще і інша категорія християн, до яких належала я і багато моїх сучасників, яким нині п’ятдесят і більше, які були таємно охрещені, можливо знали тільки одну молитву «Отче наш», або і ні, ті яким десятки років вдовбували в голову марксистсько-ленінське вчення про світле комуністичне майбутнє і вони свято вірили в це.

У моїй родині батьки нічого не розповідали про Бога, але дотримувались певних традицій, завжди сідали до Святої вечері, колядували, на Великдень пекли паску, розмальовували крашанки. Образи, молитвенник і інші богословські книги були у моєї бабці, що жила далеко на Тернопільщині, а в нашій оселі я такого не пам’ятаю. Потай батьки читали заборонену літературу, батька кілька разів викликали на допити, після чого на полиці книжкової шафи появився портрет вождя всіх народів в золоченій рамці. Як я розумію це сьогодні – так треба було. Через це і мама відвідувала богослужіння в княгининській церкві рідко і таємно, аби ми, діти, не знали і не «ляпнули» зайве.

Я здобула освіту, вийшла заміж, пішла працювати на державне підприємство і потрапила в колектив таких же як я, молодих людей. Серед них і була Світлана, яку я знала ще зі школи, а потім по студентській лаві. Вона була на три роки старша, тому й прийшла на завод швидше. Красива, весела, добродушна, співчутлива, невтомна у своєму бажанні допомогти потребуючому, розрадити, заспокоїти вона притягувала як магнітом до себе людей.

Настав період відновлення храмів, вийшла з підпілля греко-католицька церква і вона першою поринула у світ пізнання істин віри. Не було тоді такої маси друкованої богословської літератури, як сьогодні, не мали Святого Письма, молитовників, але було у неї велике непереборне бажання йти на промінь Божого Світла. І вона це робила не знаючи втоми, шукала і знаходила людей, спільноти що допомагали їй. Світлана власноруч переписувала молитви, зшивала їх у книжечки і дарувала їх в першу чергу нам, тим співробітникам, що були з нею щоденно. Кожну вільну хвилину вона присвячувала тому, що ділилася з нами всім почутим, пізнаним, стала для нас апостолом на шляху навернення до Бога. Не жаліла часу на те, щоб переписати «Символ віри», 50-й , чи 90 псалом, або молитви в надії на те, що ми візьмемо той листочок, і колись таки та виникне у нас бажання прочитати та вивчити.

Змінилося керівництво на підприємстві, мене призначили начальником відділу. Я з головою поринула в роботу, як кажуть «лізла зі шкіри» працювала інколи у вихідні, дома також море обов’язків, бо після смерті мами залишилось п’ять мужчин. Неділя стала днем, коли дороблялися всі недокінчені тижневі справи, я була заклопотана, невдоволена і роздратована. Це невдоволення мимоволі переносила на своїх підлеглих, коли вони не виконували роботи так, як би мені хотілося. А тут ще Світлана зі своїми відмовами прийти на роботу зранку в неділю, а ще розмовами про Бога, про недільні проповіді, про Хресні Дороги, бо на той час вона вже стала практикуючою християнкою, не тільки на шляху пізнання Божої Правди, але і втілення їх у життя через виконання діл милосердя.

А ми залишалися глухими, маючи слух, і незрячими при стопроцентному зорі. Поміж себе, перешіптуючись, казали, що у неї «нелади з головою» і нам вже набридло, особливо дратувало це мене.

Ось саме тоді сталася подія, що змінила все моє подальше життя, стала першим моїм кроком на шляху до Бога. В кінці робочого дня, переглядаючи зроблені Світланою розрахунки, я знайшла у них помилки і, зібравши все невдоволення, роздратованість і злобу, що накопичувалась довший час, я «вибухнула» і облила цим «брудом» її при підлеглих, як кажуть, з ніг до голови. Вона огризнулась у відповідь і ми розійшлися по домівках без «до побачення».

Довгою і важкою для мене була ніч, я не зімкнула очей і провела в роздумах і докорах сумління, в каятті за вчинене. Як хробак точила мне думка – навіщо я так брутально і несправедливо образила цю чудову людину, скільки разів вона була моєю порадницею і утішителькою, що злого робить вона проповідуючи Божі істини?

Я йшла на роботу тільки з одним наміром – якнайшвидше попросити у неї пробачення привселюдно, при співробітниках, в присутності яких я принизила її. Я ввійшла в кабінет і побачила перед собою спокійне, добре і зосереджене обличчя. Ступила крок, вона піднялася з крісла і ми одночасно почали говорити. Світлана замовкла, дала мені можливість сказати першій, вислухала, а потім, на повне моє здивування, попросила у мене вибачення за те, що вчора образилась на мене, огризалась. «Господь дав мені тебе як випробування, а я не гідно прийняла його, не упокорилась, опиралась Божій волі. Я молилась цілу ніч, щоб Господь пробачив мені за це» – сказала вона. Ми плакали обидві, і це були сльози каяття і радості від усвідомлення того, що сам Господь запалив в глибині мого серця іскру любові до Нього і до ближнього. Для мене ця подія стала на все життя живим прикладом вищого розуміння, упокорення і прийняття Божої Волі.

З того часу ми стали близькими людьми, дійсно сестрами во Христі. Вона допомагала мені, а також співробітникам, зростати у вірі, пізнавати всю глибину Любові та Милосердя Господа. Недільні і святкові Святі Літургії, проповіді, молебні стали невід’ємною частиною мого життя, без яких вже не можливо було собі його уявити. Як спраглий у спеку я пила, і пила з цього «вічного джерела», що подає Господь. Ми їздили на прощі, молились спільно за родини, за Україну. Світлана завжди підбадьорювала мене, після кожного чергового мого кроку, вона щиро раділа моїм успіхам і не втомлювалась повторювати, що я стаю кращою. Я заперечувала, кажучи, що всі мої основні риси характеру і вчинки залишились таким як були, на що вона відповідала – « Ні, я бачу як ти змінюєшся, бо прагнеш віднайти Бога, а Він зі Свого Милосердя простягає тобі руку.» Ось так зростали ми у вірі, залучаючи і молодь, що прийшла до нас на роботу. Світлана стала для маленьким Мойсеєм у колективі і не тільки.

Вістка про невиліковну недугу подруги вразила мене, та ще більше я була вражена її реакцією – без плачу, відчаю, розпачу, а з упованням на Бога і Його Волю, як шанс покути за гріхи. Страшна хвороба роз’їдала хребет, та в неї залишалися коліна, стоячи годинами на яких читала розважання Хресної Дороги, молитви і псалми. Побачивши зашкарублу від тривалого стояння шкіру на колінах, я запитала її, а чи не надто велика жертва, до нестерпного болю в спині додавати ще. Та відповідь була впевненою і простою: «Господь Ісус Христос терпів за нас більше… Я знаю, що не в змозі тут на землі покутувати за всі вчинені мною гріхи, але маю надію, що цією малою жертвою хоч трошки «відполощу» свою душу…». Ці слова закарбувалися у моїй пам’яті, це стало для мене новим уроком, ще одним доказом справжньої живої любові до Бога і надії на милосердя.

Світлана не опускала рук, пішла на дві операції, прийняла кілька курсів хіміотерапії, однак хвороба виявилась сильнішою. За два тижні до смерті вона сказала мені, що, звичайно, їй хотілося б ще пожити, вінувати дітей, однак нехай буде воля Господа, а не її. Вона попросила мене бути з нею в той момент, коли Бог покличе її, коли покидатиме цю долину сліз, а потім посміхнулась і ствердно додала: «Ти будеш, я знаю». І дійсно, було все так, як вона передбачала, все до найменшої дрібниці. Звідки їй це було відомо, я можу лише здогадуватись. Вона покидала цей світ тримаючи мене за руку.

Відтоді минуло вже шість років, але всі події неначе вони відбувались зовсім недавно. Я дякую Господу за те, що дав на моєму життєвому шляху таку подругу, що стала для мене живим прикладом справжнього християнського служіння Богові, тим першим променем, що освітив дорогу до Бога, бо саме ім’я її означає «світло».

Можливо і у вашому житті був хтось, чи щось, що спонукало наверненню до Бога. Поділіться своїми відчуттями. Свідчімо словом, розповідаймо, пишімо і, може, ваша розповідь стане для когось рятівною паличкою, причиною здійснити свій крок на шляху до пізнання Божої Правди.

Парафіянка церкви «Пресвятої Трійці»